Ігор Стеценко: директор школи, «в котрій навчаються всі» (закінчення)

        

(Початок)

З особливими увагою та турботою Ігор Іванович ставився до несення школярами почесної вахти на Посту № 1. Підготовка учнів до цієї місії велася дуже серйозно і суворо. Не дарма почесна варта НВК № 90 визнавалася завжди серед найкращих не лише в районі, а й у місті. У шкільному архіві зберігаються Почесні грамоти та вимпели, а в директорському кабінеті – морський кортик «Найкращому караулу». 

Я пам’ятаю ту непідробну радість у зв’язку з фактом навчання у школі Ніни Яківни Гордієнко, яка вже стала легендарною партизанкою часів румунсько-німецької окупації. З того моменту Ніна Яківна стала постійно спілкуватися з дітьми, розповідати про трагічні та небезпечні умови життя у період окупації. Заради зустрічей з Ніною Яківною, бувало, проводилися перестановки у графіку святкування днів партизанської слави. Ігор Іванович дбав про те, щоб до школи та зі школи її доставляли з максимумом комфорту, адже вік у ветерана був поважним.

Треба сказати, що попри свою постійну зайнятість Ігор Іванович все ж таки знаходив хвилини для того, щоб відвідати особисто хлопців та дівчат, які чергували на Алеї Слави. Часто бувало через директорські турботи не встигав Ігор Іванович на якусь урочистість. Натомість уважно вивчав фотографії та друковані матеріали.

… Тоді, у листопаді 2017 року, здавалося, ніщо не говорило про біду, але вона прийшла несподівано. 27 листопада, в день мого 50-річчя, було багато поздоровлень, побажань... Але серед їхньої великої кількості я не виявив одного – від Ігоря Івановича, який завжди, незалежно від зайнятості, настрою, погоди, писав мені. Ну, подумав я, людина зайнята. Буває й о 18, і о 19 годині  залишається на роботі або на якійсь нараді. А тут я зі своїми примхами.

Вже потім я дізнався, що того дня директор НВК № 90 збирався до улюбленої школи, але... не дійшов, не доїхав, а кілька днів потому його, Ігоря Івановича, Ігорка, Ігоря, – для кого як, не стало.

З 27-го числа протягом тижня одесити телефонували один одному, до школи, збирали гроші на лікування, ніхто не хотів, щоб директор покидав нас. Але зусилля багатьох виявилися слабшими за смерть. 1 грудня Ігоря Івановича не стало, а 3 грудня його поховали на другому Християнському цвинтарі біля батька Івана Олексійовича, також діяча освіти Одещини, та недалеко від Євгенії Леонтіївни Лапчинської, про яку вже ішлося у цьому виданні.

У першу неділю грудня на вулицю Велику Арнаутську 2-б прийшов, здавалось, весь Приморський район, люди з різних куточків міста. Попри холодну погоду, дощ, пориви вітру, люди йшли та йшли, щоб попрощатися з Ігорем Івановичем Стеценком. Проводити його в останній шлях прийшли випускники різних років, колеги, батьки, школярі, керівники району, міста, області. Всі дякували скорботній матері, а та, своєю чергою, висловила слова подяки кожному, хто проходив повз труну. Смерть рідного та улюбленого директора відірвала від кожного частку власної душі, серця.

А життя триває, учні, яких навчав Ігор Стеценко, про яких постійно дбав, навіть тоді, коли вони покидали школу та ставали дорослими людьми, зберігають пам’ять про нього.

У перші ж дні після того, як школа залишилась без свого улюбленого директора, учні НВК № 90 здобули перемоги у змаганнях з волейболу та баскетболу, гідно виступили на міській Олімпіаді з німецької мови. Наприкінці навчального року випускники зняли невеликий фільм про ту людину, яка їх приймала до школи, але не дочекалася їх випуску. Фільм, повний доброти та скорботи…

Віталій Орлов

(повна розповідь про Ігоря Івановича Стеценка та про інших діячів одеьскої освіти в моії книзі "ОДЕСЬКІ ПЕДАГОГИ: СКРІЗЬ ЧАСИ, ДОЛІ, ВИПРОБУВАННЯ", яка вийшла в березні 2025 року).