news-of-odessa

( Початок ) Восени 2014 року було прийнято рішення про святкування 70-річчя повоєнного відродження школи. У голові директора визрів грандіозний план: відзначити Ювілей в Одеському театрі музичної комедії. А якщо Стеценко мав якісь ідеї, то можна було не сумніватися в їх реалізації. У дні підготовки до свята Ігор Іванович попросив мене допомогти. – А чим я можу допомогти? – здивувався я. – Ну, як же. Ви добре знайомі з історією школи. Так, він мав рацію. До того моменту скрізь мої руки пройшла безліч архівних та газетних матеріалів, які висвітлювали славетний шлях школи на Великій Арнаутській, її керівників, простих вчителів, дітей.   Я поділився усіма матеріалами, які мав у своєму розпорядженні. З усієї купи вибрали найголовніше. Репетиції, верстка сценарію та сама вистава, якій могли б позаздрити навіть найвідоміші колективи. А перед святковим я бачив, як Ігор Іванович хвилювався, як ходив по залі, турбуючись про те, як усе пройде. Він хотів, щоб концерт сподобався усім. ...

Цей невеличний нарис став частиною моєї книги про одеських вчителів " ОДЕСЬКІ ПЕДАГОГИ: СКРІЗЬ ЧАСИ, ДОЛІ,ВИПРОБУВАННЯ ". Сьогодні, в день пам'яті про одного з них, публікую початок роботи. Життя людини складається з подій, знайомств, безлічі етапів, які так чи інакше пов ’ язані між собою. Не є винятком і моє життя. В ньому були і є люди, які мені дорогі, які назавжди залишилися в моїй долі. Серед таких людей Ігор Іванович Стеценко, для якого його навчальний заклад був школою, «в котрій навчаються усі», як він наголошував в одному зі своїх інтерв’ю. Мені пощастило та не пощастило. З цією людиною я був знайомим лише кілька років. Навіть ті, хто навчається в школі, якою він гідно керував майже півтора десятка років, знали його більше, але не завжди – краще. Думаю, той короткий відрізок життя, яке стосувалося спілкування з Ігорем Івановичем, дає можливість говорити про певні речі. Насамперед ми довіряли один одному і радилися між собою. Рідко бачилися, часто спілкувалис...

(Окончание. Начало ) О Евгении Леонтьевне всегда говорили только в положительных тонах. Благодаря ей, школа для многих стала родным домом, а для кого-то - в непосредственном смысле этого понятия. Для директора школы это тоже была вторая обитель.  Помещение школы всегда сияло чистотой и отличалось уютом. Вдоль лестницы бережно расставлялись вазоны с цветами, за которыми Евгения Леонтьевна следила сама. Достаточно строго директриса относилась ко внешнему виду воспитанниц (в те годы в школе учились только девочки): никакой косметики, никаких украшений. Строгий вид при этом неизменно сопровождали белые банты. 19 мая 1949 года на страницах печатной прессы появилась короткая заметка о том, что в зале заседаний Одесского областного совета депутатов прошло вручение орденов и медалей значительной группе учителей г. Одессы, награжденных за "долголетнюю безупречную работу в школе”. Награды государства получили 66 педагогических работников, двенадцать из которых были награждены орденом Ленин...

Имя Евгении Леонтьевны Лапчинской известно многим в Одесском лицее № 90, которым она руководила, когда тот был еще обычной районной школой безо всяких языковых «напылений». Думаю, с ним знакомы многие мои читатели. И все же хочется, чтобы о ней и других людях, которые жили для Одессы, граждане нашего города знали больше. Фото из архива семьи Е.Л. Лапчинской … Вечер октября 1949 года выдался каким-то не по-одесски холодным и сырым. Во многих окнах Одессы, улицы, скверы и парки которой представляли собой угрозу из-за преступников разной масти, уже не горел в окнах свет. Город и его население готовились к выходным дням.  Тем же вечером по улице Советской Армии (сегодня - Преображенская), а потом - через площадь Красной Армии шла женщина лет 45-50. Ее многие в городе знали. В преступном же мире она, как бы странно это не звучало, пользовалась уважением. И если кто-то из хулиганов собирался причинить неприятности этому человеку, то его «коллеги» тут же останавливали злоумышленника: «Ты ...